Таємниці малієвецького монастиря
Монастирський комплекс у Маліївцях має давню історію, що тягнеться з давньоруських часів.
Перші письмові свідчення про нього знаходимо у краєзнавчому нарисі Олександра Пшездецького 1841 р., де описується покинутий на той час василіянський монастир на березі річки Ушки навпроти палацу, і високий водоспад на 48 стоп, струмінь якого прикриває дві видовбані у скелі печери, з вівтарями і скульптурами святих.
Євтим Сіцінський у своїй праці з історії православних монастирів Подільської Єпархії наводить фрагменти опису монастиря 1741 р., згідно з яким за тогочасною церквою монастиря, у скелі, знаходився печерний храм Різдва Іоанна Хрестителя. В самій печері був вівтар та ікона із зображенням цієї події. Далі від цієї скелі, біля долини, що поросла деревами, були старі зруйновані дерев’яні будівлі. На думку Сіцінського, це могли бути залишки монастиря XVII ст., зруйнованого внаслідок воєнних дій.
У 1708 р. монастир було відновлено як василіанський (греко-католицький). На кінець ХІХ ст. монастир уже не діяв, а його церква стала православною парафіяльною. На краю скелі стояла її дзвіниця, а в нижній печері – статуя святого Онуфрія.
Із праці Віктора Гульдмана «Пам’ятки старовини Подолії» дізнаємося, що православний монастир тут діяв віддавна, але у XVII ст. під час війни був знищений, при цьому були втрачені і всі його документи. Після цього монастир, як і саме село Маліївці, близько 60 років перебувало в запустінні. У 1708 р. монастир був відбудований Вавжинцем Пепловським, подільським земським суддею, уже як василіянський. У 1795 р., після третього і остаточного поділу Речі Посполитої, відбулося «воссоєдінєніє» подолян-уніатів з православ’ям і церква стала парафіяльною, а монастар у 1810 р. був зачинений. На кінець ХІХ ст. біля церкви все ще залишалися руїни монастиря, а на краю скелі стояла ось дзвіниця (фото вгорі).
Що ж стосується саме печерного монастиря, Гульдман зазначає, що «у скелі […] знаходиться дві печери в людський зріст; жодних переказів про них не існує, і місцеві не пам’ятають, щоби хто-небудь намагався проникнути в ці печери з метою їх дослідження».
Жодних згадувань про існування на цьому місці монастиря у радянських час не допускалося, зате в малієвецькі печери, як і мало не у всі печери на Поділлі, “поселили” всюдисущого народного месника Кармалюка.
Колишня монастирська, а в останній період православна Хрестовоздвиженська церква була зруйнована вже при радянській владі, в 1933 р. Кам’яні статуї святих були розбиті і вивезені на місцевий цвинтар, де і перебували до недавнього часу.
У повоєнний період вапнякову скелю активно розробляли і випалювати вапно, внаслідок чого було втрачено частину верхнього плато, в тому числі й частину фундаменту церкви.
Сьогодні на місці колишньої церкви стоїть ось цей пам’ятний знак – феномент, а поряд – хрест, що був знайдений на колишньому монастирському цвинтарі.
За дослідження території монастиря взялися аж у 1949 р. Тоді експедицією московського та Київського державних університетів було виконано детальний геологічний опис і обміри печер монастиря.
Останнє з відомих нам досліджень печер здійснив у 2000-2002 р. археолог Павло Нечитайло. Провівши обміри, він звернув увагу на те, що печерна церква в Маліївцях не має архітектурно виділеного вівтаря. Такого типу культові споруди багато науковців традиційно відносять до каплиць, де неможливе проведення одного з основних християнських таїнств – причастя.
Натомість з писемних джерел відомо, що малієвецька церква-печера використовувалась як повноцінний храм Різдва Іоанна Хрестителя із освяченим престолом іще в новітній час, і саме таке планування храмів у печерних монастирях домінує у нас, на Середньому Подністров’ї. Подібні храми – без виділеного вівтаря – зафіксовані в селах Нагоряни, Оксанівка, Лядова (Вінницька обл.), Кормань, Комарів (Чернівецька обл.), Субіч, Жванець, Бакота (Хмельницька обл.)
Для уточнення датування печерного комплексу було закладено шурф у західній частині плато над печерами, в якому було знайдено численні уламки керамічного посуду ХІХ-ХХ ст., серед яких і фрагменти VI-VIII ст., а також поховання давньоруського часу (кістки дитини віком до 10 років і дорослої людини), що наштовхує на думку про існування біля монастиря світського цвинтаря давньоруського часу. Це дало підстави припускати, що монастир міг виникнути ще в ХІ-ХІІІ ст. Для більш точнішого датування потрібні більш масштабні археологічні дослідження.
В рамках цього ж дослідження Павло Олександрович обстежив також скульптуру святого Онуфрія, вирізьблену з пісковика, яку на початку 2000-х місцеві мешканці повернули з цвинтаря і встановили біля джерела на верхньому плато. Фігура оленя біля ніг святого старця несподівано допомагає розв’язати давню проблему інтерпретації і датування знаменитого рельєфу оленя в Буші – як пізньосередньовічне зображення святого Онуфрія з оленем, а не дохристиянський тотем, як думалось раніше.
Разом зі святим Онуфрієм було повернуто із цвинтаря і ще одну скульптуру – святого Яна Непомука, і встановлено біля іншого джерела, що за 300 м на захід від першого.
Хоча обидві скульптури, за описами, на кінець ХІХ ст. знаходились у печерах, є підстави вважати, що початково вони були створені для оздоблення церкви василіянського монастиря, а при переведенні церкви у православ’я були винесені до печер.
Торік нам стало відомо, що на сільському цвинтарі знаходяться ще одна розбита кам’яна скульптура, яку ми перевезли до музею для збереження і дослідження.
Три її частини складаються у чоловічу фігуру з оголеним торсом, через праве плече на перев’язі накинута кудлата хутряна одіж до землі. Ноги босі, руки і голова відбиті, однак видно, що ліва рука в плечі піднята догори, а на грудях залишилися пасма довгої бороди. Біля лівої ноги лежить тварина, схожа на ягня, верхня частина відбита. Висота скульптури – понад два метри.
Нам вдалося попередньо ідентифікувати цю скульптуру як святого Іоана Предтечу, і вона може бути частиною скульптурної композиції фонтана, який існував біля монастирської церкви і зображав сцену хрещення Ісуса Христа. В описі монастиря в «Трудах історико-статистичного комітету» знаходимо поки що єдиний відомий нам його опис. Сама водойма, що живилася з джерела на верхньому плато, була обмурована тесаним каменем, а по центру стояли кам’яні фігури Ісуса Христа та Іоана Предтечі, з піднятої руки котрого вода текла на голову Ісуса.
Нам поки що не вдалося віднайти інші частини цієї композиції: фігуру Ісуса та відламані частини фігури Іоана.
Беручи до уваги історію монастирського комплексу і результати попередніх досліджень, ця локація є дуже перспективною для проведення масштабних археологічних досліджень, що здатні пролити світло і на питання точного датування печерного монастиря та життя давньоруського городища, і на різні етапи діяльності чоловічого монастиря на цій ділянці, його знищення у ХVII, XVIII та у ХХ ст.