Коні в Малієвецькому маєтку наприкінці XVIII- на поч. ХХ ст.

Досліджуючи шляхетські маєтки в Україні, науковцям доводиться стикатися із ситуацією, що склалася внаслідок ста років панування радянської влади: це передусім знищення великої кількості самих маєтків та їх інфраструктури, майже повна втрата інформації про історію і устрій цих маєтків та долі їхніх власників, дискредитація самого стану аристократії.

В роки Незалежності повернувся інтерес до цього пласту культурної спадщини, однак шляхетські маєтки розглядалися передусім з позиції архітектури і паркового мистецтва. А от те, яким же був самий устрій маєткового господарства, його атмосфера, його традиції, ким були господарі, що це були за люди, яким чином було влаштоване їхнє життя – усе це нам сьогодні зрозуміти непросто.

Отримавши під свою опіку вцілілий палацово-парковий комплекс у с. Маліївці, що належав польській шляхетській родині Орловських, наш музей має перед собою завдання дослідити окремі аспекти життя шляхетського маєтку на Поділлі кінця XVIII – початку ХХ ст. і відтворити його атмосферу, даючи можливість відвідувачам практично ознайомитися з життям маєткової стайні, поклавши в основу цього процесу безпосередню взаємодію людини з конем.

КІНЬ – ОЗНАКА ШЛЯХЕТСТВА

Оскільки Поділля до кінця XVIII ст. входило до складу Речі Посполитої, а власники Малієвецького маєтку Орловські були представниками польської шляхти, тож найбільше інформації ми черпаємо саме з польських джерел та літератури. А гарно збережені шляхетські маєтки у Польщі можуть слугувати для нас гарними прикладами.

У Європі кінь ще з античних часів посідав особливий статус серед одомашнених тварин, а людина на коні ототожнювалась із воїном. Християнство перейняло цю традицію, використовуючи образ воїна-вершника як алегорію перемоги над злом і смертю, особливо в ту епоху, коли Європа потерпала від постійних нападів кінних кочівників зі сходу і півдня, і лише воїни-вершники могли ефективно протистояти цій навалі та захистити мирних землеробів. Навколо коней з’явилося багато політичних і соціальних значень, особливо важливих у Середні віки та ранньомодерний період, і особливо у Першій Речі Посполитій.

Від найдавніших часів воювати верхи було зарівно як обов’язком, так і привілеєм шляхти, особливо князів, тож вираз «високе становище» мало не лише образне, а й пряме значення: аристократи на конях значно вивищувались над пішими простолюдинами.

Серед шляхти Речі Посполитої, до складу якої до кінця XVIII ст. входили землі Правобережної України, особлива любов до коней набула форми мало не культу – це явище увійшло в історію як Сарматизм. Ідея про походження шляхти від сарматів (давніх іраномовних племен) – войовничих вершників із південних степів – наклала відбиток на світогляд, стиль життя польської шляхти, в центрі якого був кінь і військова доблесть.

У військовій системі Речі Посполитої елітою і головною ударною силою була кіннота – гусарія і панцерні хоругви. Участь у військових походах була не лише обов’язком збройно захистити державу від нападників, але можливістю отримати від короля у нагороду за бойові заслуги нові наділи землі та почесні звання.

Ми можемо відслідкувати, як члени досліджуваної нами родини Орловських ще з XIV ст., саме завдяки участі у військових походах, отримували у винагороду все нові й нові маєтності на території Польщі, а батько фундатора Малієвецького маєтку Домінік Орловський, будучи полковником гусарії, отримує від воєводи брацлавського, князя Станіслава Любомирського перші землі на Поділлі і започатковує подільську гілку Орловських.

Військову службу проходили і чоловіки родини Орловських: зокрема, Александр і його старший син Ксаверій у другій половині ХІХ ст. служили в імператорській кінній гвардії, на той час уже російської імперії.

Верхова їзда і вольтижування становили обов’язкову частину навчання молодого шляхтича, нарівні з університетськими науками і володінням шаблею та вогнепальною зброєю. Звичайно ж, у ті часи кінь та його виряд визначали статус і багатство шляхтича так само, як сьогодні статус демонструють престижні марки авто.

ПОЛЮВАННЯ, ЯРМАРКИ І КІННІ ПЕРЕГОНИ

Не лише на війні, але й у цивільному житті кінь для шляхти відігравав важливу роль. Улюбленим серед аристократів видом дозвілля до середини ХХ ст. були загінні полювання на диких кабанів, рисей, вовків, лосів і ведмедів. Полювання були не тільки забавою, але й слугували тренуванням до війни. У полюваннях охоче брали участь навіть дами, котрі також були вправними вершницями.

Найвищого статусу у зв’язку із цією шляхетською розвагою зміг досягти фундатор Малієвецького маєтку Ян Онуфрій Орловський, котрий був Великим Коронним ловчим, себто, організатором королівських полювань при дворі останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського.

Наступною за популярністю розвагою були кінні перегони, які влаштовувались передусім на ярмарках, щоби продемонструвати кращі якості коней, що там продавалися.

В числі наймасштабніших на Поділлі були ярмарки, що проводилися в містечку Ярмолинці, яке належало Орловським, – Петропавлівський ярмарок влітку і на Святого Миколая взимку. Під час ярмарку продавалися найрізноманітніші товари з різних країн, укладалися також важливі угоди продажу зерна.

Ось опис ярмарків, складений для нас Александром Пшездецьким близько 1840 р.: “З Бердичева, Кам’янця, Дубна, навіть з Москви … тягнуться валки російських і східних товарів.
Довкола містечка іржуть табуни диких коней, ревуть воли з Поділля і Київщини, бекають тонкорунні саксонські та сілезійські барани… На простих возах сунуть поволі мужики, котрих на великій швидкості обганяють незліченні екіпажі панства та шляхти: панство їде у віденських каретах, варшавських колясках і берлінках, а шляхта – в кабріолетах, на двуколках, у шарабанах або верхи”.

Крім власне торгівлі, ярмарки ставали епіцентром дозвілля і культурного життя: тут виступали музиканти, ілюзіоністи, дресирувальники і акробати, а для панства відбувалися концерти і театральні вистави, працювали казино, трактири, шинки і кондитерські.

Оскільки в ХІХ ст. гужова тяга відігравала ключову роль у господарстві, вибору коней відводилось особливе місце, а продажі доходили до 2 тис. голів. Для демонстрації їхніх якостей влаштовувались скачки на місцевому іподромі, виставки-презентації, де переможці отримували нагороди. Це приваблювало публіку з трьох найближчих воєводств (Поділля, Волинь та Київщина).

У 1896 році в Ярмолинцях на Поділлі під час зборів, організованих Ярмолинецьким Товариством заохочення кінних перегонів, крім виставки коней і скачок, влаштовувало також змагання для верхових і упряжних коней. У скачках дебютував один із найвідоміших згодом наїздників – Тадеуш Даховський.

А найвидатніші полювання і кінні перегони відбувалися у маєтку Потоцьких в Антонінах, де фахово займалися розведенням елітних породистих коней, і до сьогодні збереглися стайні і манеж. А у Британському національному музеї досі зберігають череп найтитулованішого арабського скакуна Сковронека з Антонін – гордості Потоцьких, на котрого й досі рівняються досвідчені конезаводчики.

ПОДОРОЖІ

Ще одним невід’ємним атрибутом життя шляхтича Речі Посполитої у XVIII ст. стають подорожі, які досі були прерогативою купців, дипломатів, монахів-місіонерів, або ж відбувалися у вигляді військових походів. Тепер же багата шляхта і магнатерія розглядала подорожі як можливість пізнання інших країн і культур, отримання нового життєвого досвіду.

Новим стандартом виховання молодого шляхтича, окрім отримання освіти, стає так званий «Grand Tour», тобто, Велика Подорож, під час якої молодий аристократ мав розширити свій світогляд, ознайомитися з устроєм, економікою і культурою різних держав, а також налагодити комунікацію в колі європейської аристократії. Тур тривав кілька років і охоплював ключові міста Німеччини, Англії, Іспанії, Італії, Франції та Швейцарії.

Гаслом епохи стають слова видатного фламандського гуманіста XVI ст. Юста Ліпсія: «Лише приземлені плебейські уми залишаються вдома, прикуті до землі, натомість той є піднесеніший, хто наслідує небо і постійно перебуває в русі».

Звичайно, що основним засобом пересування сушею на той час були коні, запряжені у різного роду повозки, тому зростання популярності подорожей стимулює і розбудову мереж доріг із твердим покриттям, з мостами, дороговказами і огороджувальними стовпами, дороги для комфорту подорожуючих обсаджуються тінистими алеями. У Маліївцях до цього часу збереглося чотири аркові мости, збудовані Орловськими, а також кам’яні стовпи по краю дороги, і 200-річна липова алея обабіч дороги до Підлісного Мукарева.

Відбувається вдосконалення транспортних засобів, що поєднували в собі не лише міцність, але й комфорт для пасажирів. У Ярмолинцях Адам Орловський створив фабрику кінних екіпажів, вироби якої не поступалися в якості німецьким та англійським екіпажам і користувалися великим попитом на Поділлі та в сусідніх губерніях.

І, звичайно, особлива увага до селекції коней, котрі мали бути і швидкими, і досить сильними та витривалими, і при цьому красивими, гідними шляхетського статусу своїх господарів.

Важливе значення для розведення породистих коней в Речі Посполитій мали королівські і магнатські стайні, що знаходились на південно-східних теренах держави (Поділля і Волинь). Найвідомішими були стайні Яна Собеського в Яворові і Станіслава Августа Понятовського у Язлівці, а також Острозьких, Жевуських, Радзивіллів, Потоцьких, Жулкевських, Тарновських, Чарторийських, Любомирських, Браницьких та Сангушків.

У родини Орловських також було поголів’я коней. Зокрема у 1853 р. в Проскурівському повіті у Адама Орловського зазначалося 10 коней, в Ушицькому повіті в с. Маліївці – 22 коня польської породи.

Також на території маєтку було три кам’яні стайні для коней під гонтою: 14х40 аршин, 62 сажні площею, 51х19 аршин, 108 сажнів площею і 67х17 аршин, 126 сажнів площею; манеж під жерстю, 7 аршин радіус, 5 сажнів площею, кам’яний.

КІНЬ – ВІРНИЙ ДРУГ І НАЙЦІННІШИЙ СКАРБ

Оскільки шляхтичі проводили зі своїми кіньми дуже багато часу, і в буденному житті, і у військових походах, які траплялися досить часто, між ними виникала сильна взаємна прив’язаність, і у поезії та піснях ми зустрічаємо навіть такі звертання до коня, як «вірний друже» чи «брате». Тобто, роль коня для шляхтича була значно більшою, ніж лише функціональна чи статусна.

У ХІХ ст. стайні для коней будують схожими мало не на палаци, упряж і сідла перетворилися на витвори мистецтва. Про стайню Вацлава Жевуського Юліуш Словацький писав: «Для коня у саду будував альтанки і ясла золотив, з кришталю зводив стіни». Звичайно ж, таке захоплення кіньми викликало і багато критики з боку духовенства і освічених кіл: мовляв, шляхтичі більше цінують верхову їзду, ніж науки, і що «миліший їм син кобилячий, ніж Син Божий».

Про велику цінність коней свідчить те, що до XVIII ст. на рівні держави було заборонено їх вивіз за межі Речі Посполитої, а за крадіжку коня у шляхтича простолюдина могли скарати на горло, а шляхтича-конокрада позбавляли шляхетства.

Звісно, роль коня в житті шляхтича важко переоцінити, адже добрий кінь міг врятувати життя на полі бою, завдяки йому здобувалася військова слава, а отже – статус і статки, без коня неможливі полювання і подорожі – неодмінні складові шляхетського життя.

Таким чином, кінь у ХVIII і до початку ХХ ст. був невід’ємною частиною життя шляхтича:

• Гужовий транспорт, навіть після появи паротягів і перших автомобілів, ще до початку ХХ ст. залишався основним.

• В житті європейських аристократів кінь відігравав особливу роль, адже був символом високого статусу і засобом збільшення маєтностей, завдяки участі у воєнних походах.
• Серед польської шляхти панувала особлива любов до коней, що випливала з традиції Сарматизму.
• Коні були важливим чинником економіки. Кінні заводи та кінні ярмарки на Поділлі відігравали одну з центральних ролей в житті краю.
• Стиль життя аристократів передбачав активне використання коней: участь у військових походах, полювання, кінні перегони, мандрівки тощо.
• Присутність коней у шляхетському маєтку дає змогу і самим дослідникам, і відвідувачам музею ближче познайомитися із цими вкрай важливими для шляхти тваринами, отримати досвід верхової їзди, догляду за кіньми, а також емоційного контакту з ними.